Мать Скорика призывает остановить средневековую "охоту на ведьм" в Одессе

Мать бывшего главы Одесской области Николая Скорика, профессор университета имени Мечникова Людмила Залюбинская обратилась к современной демократической общественности Одессы с призывом остановить средневековую "охоту на ведьм", которую открыли силы, называющие себя украинскими патриотами.

Л.Залюбинская, стоявшая у истоков зарождения Народного руха в Одессе и пропаганды украинского национального движения в среде ученых в 70-80-х годах прошлого века, поддерживающая два Майдана, осудила авторов и исполнителей жестокого избиения нардепа Нестора Шуфрича и напомнила о событиях 3 марта. Тогда пророссийские силы пытались заставить тогдашнего губернатора Н.Скорика и депутатский корпус областного совета проголосовать за референдум о провозглашении одесской республики.

Мать политика, представляющего на нынешних выборах Оппозиционный блок, уверена, что после Майдана ничего не изменилось. "Поэтому думайте, анализируйте, размышляйте", - завершила свое обращение к современной демократической общественности Л.Залюбинская.

Приводим текст обращения полностью:

“Звернення до сучасної демократичної громадськості Одеси

У середньовічній Європі "охота на відьом" була цілком поширеною розвагою натовпу. Достатньо було одного натяку на якісь відмінні від більшості якості, аби скоїти над людиною наругу. З розвитком цивілізації такі розваги стали предметом суворого засудження. І наша країна не є винятком у цьому питанні.

Але 2014-й рік відкрив нових прибічників цькування людей за відмінність їхніх поглядів. Я все чекала, що влада або журналісти засудять таку поведінку, але ні. Всі канали показують облитого фарбою Піліпишина, а диктори проголошують з радістю в голосі: "Хто наступний?" А в Берлині з’явилися біг-борди з альфатером, в якому сидить облита фарбою людина, з підписом "Демократія по-українськи". Безумовно за них заплатила Росія, а допомогли лжепатріоти з “Правого сектору”.

До речі, не відмінено Божий суд. Христос казав: "Хай жбурне камінь той, хто без гріха".

Заохочення влади до самосуду призвели до ганебних подій 30 вересня 2014 року в Одеській облдержадміністрації. Ці події буквально перевернули мою свідомість. В цей день я прийшла в справах до Політеху і була шокована кількістю міліціонерів та натовпом з сотні, а то й більше озвірілих молодиків з прапорами під будинком навпроти Політеху. Про обличчя я не перебільшую, тільки мені здалося, що то прапори "Свободи". Мені стало соромно за свій вибір, бо на виборах до Ради 2010 року я голосувала саме за "Свободу".

Кому ж конче потрібно розхитати мир в Одесі, понизити її рейтинг?

Пошук відповіді на це питання заставив мене написати це звернення, бо більшість одеських демократів, мабуть, вважають себе першовідкривачами боротьби за Незалежність в Одесі.

Я народилась в Одесі в родині одеситів, по якій "катком" пройшли всі найжахливіші події радянського режиму. Про Голодомор 1932-33 років як геноцид проти українського народу я знала змалечку від бабусі, Іванової Анастасії Потапівни, яка під час Голодомору втратила чоловіка та шістьох діточок віком від 15 років до немовляти. Про жахіття сталінських репресій – від бабусі, Залюбінської Домініки Федорівни. Про війну, штучний Голодомор 1947 р. та знущання сталінських сатрапів над народом мені розповіли мої батьки Микола Сафронович та Ганна Опанасівна Залюбінські. Потім мені поталанило зі школою. Мене виховували надзвичайно обдаровані вчителі, які не лише давали знання, завдяки яким я до цього часу намагаюся дивувати своїх студентів, а й формували мою громадянську позицію. Я з шкільних років відчувала себе українкою, яка бачить недоліки існуючого ладу.

Так само я та мій чоловік – Скорик Леонід Давидович – одесит у трьох поколіннях, який теж є патріотом України, виховували свого сина – Миколу Скорика, який з дитинства відчував себе українцем, навчався в українській школі та допомагав батькам у громадянських справах. У 1988 році мій син разом зі мною брав участь у святкуванні 500-річчя Козацтва. То був перший масовий виявив національного патріотизму не лише на Заході України, але й на Півдні та Сході. На автобусах з українською символікою, вдягнені в національний одяг ми проїхали Одеську, Херсонську, Дніпропетровську та Запорізьку області. Неоднаково нас сприймали. Іноді перекривали дорогу аби пригостити, а іноді, особливо в Миколаївській області, закидували камінням та усяким непотребом, точно як зараз поводить себе "Правий сектор". Ми ночували в наметах вздовж Дніпра. Наметове містечко розтягнулося на 10 км. Такої чудової атмосфери єднання я, мабуть, ніколи не відчувала. Ми пишалися своєю історією. З нами були видатні українці: В.Чорновіл, брати Горені, І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський та багато інших. Там я з сином вперше почула Козацький марш, і ми обоє закохались у нього. Там же ми вивчили слова пісні, що пізніше стала державним Гімном. І коли мій син говорить, що для нього Гімн і Прапор – святі символи його країни, то так і є. Він зростав на цьому.

Я ніколи свій патріотизм не виставляла на авансцену, хоча я була у колиски зародження Народного руху в Одесі. Я товаришувала з такими різними людьми, як Віктор Цимбалюк та Василь Барладяну, з яким познайомилась у студентські роки в Одеському державному університеті. Саме Василь познайомив мене з багатьма людьми, які стояли у витоків нашої державності: В.Чорноволом, Світличними та ін. Так сталося, що я переховувала літературу, яку отримував Василь з-за кордону. Була зраджена своїми "товаришами" і на мене завели карну справу за розповсюдження злочинної інформації. Люди з Бебеля достатньо наді мною познущалися та підірвали здоров'я. Вижила та залишилась на волі завдяки моєму вчителю – Сердюку Віктору Васильовичу, ректору ОДУ ім. І.І. Мечникова.

За рекомендацією Ганни Михайленко (видатної правозахисниці) у 80-ті роки я очолювала разом з Кірою Зайцевою Комітет солдатських матерів Одещини і їздила по усіх усюдах за власний кошт. В моїй квартирі був нескінчений потік жінок, у яких або загинули сини, або отримали травми. Мій син був серед цих людей і проникався співчуттям до них. Він і зараз дуже відкритий та щирий, хоча на деякі речі ми маємо відмінні погляди.

Я була серед делегатів першого з'їзду Руху 7-8 вересня 1989 року, приймала активну участь у роботі Союзу Українок під керівництвом Атени Пашко, входила до політради Партії Демократичного Відродження України. Я мріяла про вільну, незалежну, багату країну.

Я боролась за це під час виборів до Верховної Ради 2002 року, коли мене прямо на виборчій дільниці, де я представляла інтереси "Нашої України", зарештували за намагання перешкодити фальшуванню під час підрахунку голосів, вдягли наручники, зняли з брюк ремінь, а зі взуття шнурки і в такому вигляді таємними ходами десять міліціонерів мене етапували до Суворовського райвідділу міліції та засунули в "обез’яник", де мене протримали майже добу без води та можливості піти до туалету. Внаслідок знущань в мене стався інсульт і лише диво врятувало мені життя. Ці події висвітлювала газета "Юг" (від 04.04. 2002 р.). Потім завдяки моїм свідченням в суді у 2005 році справедливість була встановлена.

Майдан 2004-2005 років підняв на незрівняну висоту наш народ, який відстоював своє право вільно обирати. Світ був у захваті. Я їздила на Майдан, підтримувала людей на Майдані та отримувала натхнення для творчості. На жаль ідеї Майдану було зраджено.

На Майдані 2013-2014 років я була у грудні серед світлих людей, для яких Україна – понад Усе. Але поява на Майдані “Правого сектору”, який з’явився нібито "чорт з табакерки", відразу викликало в мене почуття тривоги та зради.
Зі свого довгого віку у громадянському русі я знаю: найбільші радикали, які проникають у демократичні структури, є провокаторами, які працюють на гроші Росії. Я впевнена, що "Правий сектор" – то проект ФСБ.

А колись я товаришувала з Глібом Павловським. Їхня з Ольгою Ільницькою квартира на розі Мясоєдівської та Госпітальної була своєрідним штабом патріотів. Саме хазяї квартири були самими радикальними супротивниками режиму. Я геть відмітала звинувачення на їхню адресу. Але саме ця моя помилка дає підстави зараз звинувачувати занадто радикальний “Правий сектор” у зраді національних інтересів України. Бо тільки зрадники або найманці ворожої держави здатні виставляти свою Батьківщину охлократією.

Пишу про свій досвід участі у громадянському житті країни виключно для того, аби не байдужа молодь прислухалась до слів людини з досвідом та критично осмислила події, що відбуваються в країні та рідному місті, спрямовані на розбурхання напруги в суспільстві.

Події зими 2014 року, коли керовані маргиналами натовпи під прикриттям Євромайдану захоплювали державні установи, знущались та принижували людей, приковуючи до батарей, грабували та знищували майно, викликали у більшості нормальних людей страх та осуд. Мій син, Микола Скорик, на той час очолював ОДА. Впевнена, що саме завдяки його толерантності та дипломатичності йому єдиному в Україні вдалося зберегти від пограбування ОДА та посадити за стіл переговорів людей зовсім різних поглядів.

Події 3 березня 2014 р., що розгорнулися біля ОДА, коли розлючений натовп проросійські налаштованих людей намагався заставити прийняти рішення про Референдум, втримав мій син. Завдяки його стійкості, відповідальності перед земляками не було прийнято рішення про Одеську республіку. Вважаю, що тоді мій син врятував своє місто від руйнування.
3 березня я теж була на площі перед ОДА з плакатом "Одеса – це Україна" на противагу плакатам "Одесса – это Россия", "Путин – наш вождь" та ін. На мене відразу накинулися розлючені жінки, яким я намагалася пояснити, що їх задум приєднання до Росії призведе "до крові". Плакат порвали. Мене повалили на землю, підкидали ногами та жбурляли в мене каміння. Поряд стояли міліціонери. Я просила про допомогу, але ніхто не реагував. Так само, як і 30 вересня 2014 року. Врятував мене якийсь англомовний чоловік. Не знаю, хто він був. Потім до мене підбігли журналісти. Вологими серветками допомагали очищати обличчя та одяг. Попросили поділитися враженнями. Я не знала, що це дадуть у ефір, бо не хотіла, аби мій син дізнався, що я була на площі. Він благав мене не з’являтися там.

У той день, 3 березня, на подяку за збережений в Одесі мир мого сина зняли з посади голови ОДА.

24 серпня 2014 року на День Незалежності я з чоловіком була на параді вишиванок. Незважаючи на холодний пронизливий вітер з дощем, ми стояли в ланцюгу вишиванок і серце переповнювала гордість за свій народ та рідне місто. Таких озвірілих облич, як під ОДА 30.09.2014, я там не бачила. На жаль, я під дощем застудилася. Тяжко захворіла, лежала в лікарні. До цього часу лікуюсь, але не жалкую, що прийняла участь у чудовому дійстві.

Я не є прихильницею Шуфрича, але те, що було скоєно в Одесі 30 вересня, викликало у мене сумнів у бажанні нинішньої влади зберегти мир в моєму рідному місті. В умовах, коли палає твоя Батьківщина, стравлювати людей – то є злочин на користь Росії.

Останнім часом ми з сином часто сперечалися, бо не були однодумцями по багатьом питанням. Ми по-різному любимо свою країну, але події останнього вересневого дня в Одесі явно доводять: після Майдану нiщо не змінилося.

І я не бачу, чим докорінно ця влада відмінна від попередньої. На мій погляд, навіть гірша, бо заохочує натовп до злочинів середньовіччя. Верх беруть зрадники, які намагаються перед світом зганьбити нашу країну. Вони можуть вбити не лише людину, але й усю країну, за яку особисто я все життя боролося та поклала своє здоров’я.
Тож думайте, аналізуйте і міркуйте.

Залюбінська Людмила, мати Скорика М.Л. та професор національного університету ім.. І.І. Мечникова".